Збірка повістей Олеся Ульяненка «Там, де Південь» містить у собі чотири зовсім різні, але рівно яскраві, драматичні й кримінальні розповіді з життя українців доби розпаду Радянської імперії.  Кожну з них із багатьох причин могла би заборонити моральна комісія. Кожна з них ще довго зберігатиме актуальність. За кожною можна було би зняти фільм. І з приводу кожної з цих повістей їхній автор міг би сказати: «Наш державний устрій побудований за принципом прямої кишки: у нас влада одразу переходить у злочинність».

---

Упорядники: Євгенія Чуприна, Мирослав Слабошпицький
Коректор: Ірина Троскот
В оформленні обкладинки використано репродукцію картини Олександри Вороніної «Пастка» (2016)

---

Олесь Ульяненко (1962-2010) народився в місті Хорол. П'ятнадцятирічним пішов із дому. Наступні 15 років життя охопили медучилище, моршколу, військо в німеччині й афганістані, шахту, Сибір, український Південь, участь у національному політичному русі. про все це небагато відомо, оскільки він говорив у інтерв'ю надто мало.
Писати почав ще дитиною, але перші публікації з'явилися лише в 90-х. У 35 років отримав Малу Шевченківську премію за роман «Сталінка» (1997). Лауреат премій журналів «Сучасність» і «Благовіст». Ульяненко став автором більше двадц яти романів, які, за його словами, базувалися на дійсності сьогодення. Його твори входять у програму навчальних закладів України. За роман «Знак Саваофа» (2006) Московський патріархат піддав його анафемі. — Роман «Жінка його мрії» (2009) був визнаний національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі порнографічним і вилучений із книгарень.
Окремі його твори та уривки з романів перекладено англійською, вірменською, німецькою та чеською мовами.
Олесь Ульяненко помер 17 серпня 2010 року на 49-му році життя. Похований на Байковому цвинтарі.
У 2012 році мистецькою спільнотою засновано Міжнародну літературну премію на його честь.

---

Професор Віталій Чернецький, Університет Канзаса, США:
У світовій літературі час від часу трапляються автори, які з'являються несподівано, одразу із унікальним стилем і світобаченням, яким відкривається щось принципово НОВЕ. Це створює прорив і в тому, ПРО ЩО пишеться, і ЯК пишеться. Наприкінці ХІХ ст. такою фігурою в українській літературі став Василь Стефаник, унікально випередивши прихід експресіоністичного мистецтва на кілька десятиліть. Його інтенсивне письмо просякає тебе наскрізь, перевертає бачення світу, веде до радикально іншого емоційного стану. У наші часи такої сили оригінальне бачення літератури і буття в літературі передусім створив саме Олесь Ульяненко.
Йому важко знайти рівних не тільки в українській, а й у багатьох світових літературних традиціях щодо глибини й різноманітності життєвого досвіду. Це не химерна “життєтворчість” символістів, а саме імпульс життя, який жене тебе в напрямку, який спочатку важко з’ясувати, але потім бачиш його як єдино можливий. Але є кілька імен; серед них Рембо й Хлєбніков, Мелвілл і Фітцджеральд, Герард Реве й Джек Керуак. Часто такі автори відходять від нас зарано…
Ульяненко віднайшов нову, оригінальну форму магічного реалізму, що не схожа ані на латиноамериканських прозаїків, ані на представників українського “химерного роману”. Вона відверто говорить про трагічне, але має мало спільного з “чорнухою” російської прози і кінематографа 80–90-х. Натомість, у своєму світосприйнятті вона справді перегукується із Стефаником, а також певною мірою з пізнім Золя. Сила й майстерність, з якою він міг вхопити деталі українського урбанізму, що довго був закритий від літератури, спантеличує. Його тексти нелегкі для читання, але вони здатні кардинально змінити нас. Читаймо Ульяненка!

---

Професор Максим Тарнавський, Університет Торонто, Канада:
Проза Олеся Ульяненка, це унікальний своєрідний синтез несумісних підходів до літературного вислову. Тут все це, з чого ліпиться масовий голівудський блокбастер: кримінальність, насильство, секс, наркотики, бензопилки в ролі хірургічних інструментів. Водночас, тут філософічні роздуми, літературні алюзії, та ще й релігійна образність і тематика. Це чтиво не для всіх. Особливо відстерігається слабких, перечулених, нетерпеливих і недорослих.

---

Професор Марко Павлишин, Університет ім. Монаша, Австралія:
Якщо визначальна риса трагедії – здатність породжувати в споглядача жаль і страх, то проза Олеся Ульяненка глибоко трагедійна. Людина виступає в ній не спадкоємцем проекту Просвітництва – автономною, розсудливою, – а невільною жертвою. Слабка людина – жертва жадоби до влади людини сильнішої: її принижувано, бито, ґвалтовано, вбивано. А людина владна є теж жертвою: і пристрасних вимог власного ледь контрольованого тіла, і беззмістовності й жорстокості світобудови в цілому. В творах, зібраних у цьому виданні, темний космос Ульяненка втілюється по-різному: фантазійною антиутопією правої диктатури в «Зимовій повісті»; моторошною містерією з традицій химерного роману в «Богемній рапсодії»; у «Сєдому» – розтерзаними наративними лініями, в одній з яких еротична пристрасть тягне соціально привілейовану жінку в кошмарні пласти суспільства і власної психіки; у романі «Там, де Південь» – і стилем, перенасиченим варваризмами й жаргоном, і до жаху натуралістичним образом молодіжного кримінального світу, де головним засобом міжлюдського спілкування є знущання. Страхітливий образ дійсності в Ульяненковій прозі – це етичний протест проти сущого, вимога побудови іншого світу, гідного людини.