ПРОЛОГ
Діана щойно перестала кричати. Cперлася ліктями на заднє сидіння і тяжко опустила на нього голову. Я закляк з камерою в руках.
О цій вранішній порі машин майже немає, і наше таксі так жене порожніми вулицями, що на поворотах зі свистом стираються шини.
Вікно машини припорошене першим снігом, вуличні лампи блимають крізь нього яскравими ліхтариками. Діана знову несамовито кричить, уп’явшись нігтями в спинку сидіння.
– Жа серкіта, – заспокоює таксист.
Він має на увазі, що шпиталь уже близько. Це було би дуже доречно, тому що дитина ось-ось з’явиться на світ.
Містечко називається Ушуая, але в народі його називають Край Світу. Через те, що Ушуая – найпівденніше місто Аргентини. І всієї Південної Америки.
Коли ми нарешті загальмували біля дверей лікарні, було вже пізно. Діана не могла вийти з машини. «Не можу, дитина лізе!» – плакала вона. І я побачив під нею синьо-червону голівку немовляти.
Мабуть, те моє «до-по-мо-жіть!» було чути на кілька кварталів. Немовля з’явилося до половини і вже майже провалилося під сидіння.
Мандрівка тривалістю в один рік добігала кінця. І тепер я опинився на краю світу, супутники лишили мене, командний прапор утрачено, грошей немає, дружина народжує в таксі і, схоже, все, чим я можу їй зараз допомогти, це продовжувати знімати цей фільм.
Діана скрикує, її стискає остання перейма. Камера з глухим тріском падає на асфальт, я пірнаю назад у машину, підставляю руки – і слизький комочок шльопається просто у мої долоні.