Повна книжка сторінок, рясно всіяних малюнками, зроблених рукою самого генія людства. Артем Полежака — у своєму повному творчому розквіті! Свої важливі слова у вигляді передмов написали такі світочі, як Юрій Андрухович та Євген Дикий. Це третя, хоч не запланована, але найбільш концептуальна й різнобарвна збірка. Для багатьох з вас це буде ще й прекрасною заспокійливою розмальовкою, а не тільки поетичним єлеєм.

АБСОЛЮТНИЙ ПОЛЕЖАКА

Н азва цієї збірки жахлива, але годі знайти кращу назву для цієї збірки.

Щастя — взагалі не надто цікава для поезії територія. Хіба що мається на увазі місто Щастя Новоайдарського району Луганської області — тоді так, цікава.

Але нашому авторові йдеться про інше щастя, не про Щастя. Втім, жодного разу так і не вживши це слово в сенсі географічної назви (попри те, що нам трапиться багато інших назв «між Горлівкою та Коломиєю»), автор часом пише його з великої. Загалом же — якщо вірити вордівському пошуку — це слово (що з великої, що з малої) вжито у збірці не менше 19 разів. Але це — о диво! — не робить її поганою.

Можливо, Артем Полежака націлився на певний ціннісний переворот? Мається на увазі традиційне уявлення про поетів як повержених ангелів. Бо якщо це правда (а це правда), то яке в біса у них, повержених, щастя? Поет і щастя несумісні.

І тут настає момент для дуже суттєвої зауваги: Артем Полежака — поет, умовно кажучи, іронічний, а якщо копнýти глибше, то й саркастичний, і сардонічний. Поет сміхової культури, якщо по-чесному. Тієї, де його безпосередніми папєрєднікамі вгадуються Юрко Позаяк («сьогодні я в кафе замовив…») і Сашко Ірванець («Тече Славутич…»), а десь і Жадан — той, що бувало похуліганював («Дивлюсь я оце на вас, діти…»). Тієї, де велично диктує смаки сам Подерв’янський, а вище вже тільки — чого там прибіднюватися? — Котляревський, Іван та Рабле, Франсуа.

Іконостас, як бачите, в мене вимальовується ще той, і це не зовсім справедливо, бо я ніби хочу прикрити Полежаку всілякими авторитетами. Натомість він і без них Полежака — сформований і дуже легко впізнаваний поет. До тієї міри сформований і впізнаваний, до тієї міри власностильний, що я й не дуже розумію, навіщо йому здалася ця моя передмова.

Ну але якщо я все-таки за неї взявся, то мушу якось виправдати сподівання. А для цього порекомендую вашій увазі вірші, які в цій збірці мені особисто сподобалися понад іншими. Додам відразу для ясності, що мені в ній сподобалися майже всі вірші, але оці я вважаю справжніми гітами і з усією щирістю раджу авторові якомога частіше читати їх уголос під час майбутніх презентацій. Хоча, звісно, не тільки їх.

Але от вам мій персональний гіт-парад.

«Пам’ятаєш, як ти мене мучила?..» — по-сосюринському проникливий зразок інтимної лірики, перлина у шкільних хрестоматіях прийдешнього.

«Мама на Альошеньку не нарадується…» — в якому Полежака вміло розкриває свою оповідацьку майстерність і крок за кроком провадить у несподівану розв’язку дуже містичного Святвечора.

«Ось вийшла вона з електрички міської…» — як особливо урочий приклад живого й недогматичного переосмислення класичної індуїстсько-буддистської філософії.

«Коли я сплю…» — бо це просто дуже симпатично і, здається, симптоматично, якщо в кохання існують симптоми.

«Люди У Пошуках Щастя» — бо це по-лемівському захопливий мутантогібрид поезії з інтелектом, а пригод і подорожей із науковою фантастикою.

«Клуб анонімних графоманів» — над яким при кожному перечитуванні я не можу доволі нервово не засміятися вголос. 

«Якщо вдома щастя нема…» — бо, як і автор, я страшенно люблю хом’яків.

Так. І що ми маємо? Ого, цілих сім! Сім видатних поезій у непересічній збірці — це ж так багато. Це абсолютно високий показник. Не кажучи про окремо взяті геніальні рядки (як наприклад, «Є ще в селі малолітня німфеточка!»), про їхнє зчеплення (як наприклад, «Ти репостиш весь час графоманів // І не любиш поезій Лазуткіна») та про самобутнє римування (як, приміром, «пєніс — тетріс»). 

Тож, дорогі мої, не гайте більше часу на цю мою передмову — і вперед. Читайте, отримуйте задоволення, шукайте Щастя.

Щиро ваш, Артемом Полежакою в цілому ощасливлений — 

Юрій Андрухович