Книга «Прогулянка довкола пивоварні» чеського поета Івана Верніша (1942 р.н.) — це вибрані вірші, написані у період від 1960-х років до сьогодні. Для них властива поетика сну, мовна гра, фантасмагоричність і поетичність, які роблять Івана Верніша одним із найцікавіших представників сучасної чеської літератури. Іван Верніш — лауреат Державної премії з літератури (2012).

В оформленні обкладинки та книги використано фото (2015) і графічні роботи із серії «The Blog» (2012-2014) авторства Kinder Album.

Читацький відгук на книгу «Нікуди» на www.kosmas.cz:

Дотепно, пустотливо, просто добре. Раджу!

Із розмови з Ліборем Стейскалом для «Літературної газети»:

Гаразд, я поет, окрім усього іншого, але як так сталося, я б і сам хотів знати. Колись я хотів бути художником, збирався при найменшій нагоді переїхати в Париж, а як так сталося під час зборів до Парижа, що я почав писати вірші, я не пам’ятаю. 

Із рецензії Маркети Кіттлової «Краса ненадійності» для порталу http://www.iliteratura.cz:

У новій збірці Івана Верніша «Із дробовиком під плащем» <…> знайдемо типову для цього автора поезію з багатьма обличчями, серед яких невідомо котре — справжнє, а котре — лише маска, за якою ховається сміх, поезію різних поз, з яких жодна не є остаточною.

Петр Борковец, чеський поет, автор книги віршів «Верніш»:

­

Коли у травні 1989 року — це було двадцять сім років тому, мені було дев’ятнадцять, я писав вірші, але майже зовсім віршів не читав — хтось невідомо звідки (бо її тяжко було дістати) приніс додому збірку Верніша «Зимозамок» 1965 року, то першим я прочитав вірш «Кульбаби» (звісно ж тому, що він короткий; лінь була моєю професією завжди). 

Кульбаби

Піші помічники мисливців

витягли оленя з лісу і ламають тичини,

у кульбабах стоять хорти

із золотими очима. 

Як описати те, що тоді сталося? Як не домішати ще й те, що я думаю про цей вірш нині? Я стояв немов ошпарений — і думав лише про одне: це так просто, так легко — я теж так зможу, я ж умію! Думаю, те дивовижне почуття виникло не лише з переконання, ніби я можу цей вірш без проблем скопіювати (хоча й це теж було!). Ні, захват був «ширшим», означав більше: великий видих, знання про те, що вірш — це не щось складне, десь далеко, щось, що можна видобути лише важкою працею, до чого людина дістається впертою, скоріше навіть смутною роботою. На власні очі я побачив, що вірш — це щасливий винахід, який дається з легкістю, що завжди ховається на дні поетової праці.

Зрештою, я й сьогодні думаю, що вірші не видобуваються, що робота над віршем має в основному зменшуватися легкокрилим темпом, що поет не шукає слова, а лише блискавично вибирає з того, що йому пропонується само собою, що навколо нього під час писання пролітає густими зграями. Дороги під час писання відкриваються одна по одній, поет обирає, а не шукає. А якщо так не виходить, він має займатися чимось іншим. Світ не зруйнується, а Іван Верніш — мій вчитель легковажності.

Це так, ніби я тоді торкнувся до чогось, що давно знаю. При цьому я зовсім не знав, що читаю, я не розумів і це не було ні на що схоже. Я ніби наштовхнувся на когось, кого давно знаю — і водночас цілком зрозуміло, що ми бачимося вперше. Коли я сьогодні читаю «Кульбаби», я бачу деталі того захвату. Цей вірш — фрагмент, шмат чогось: ніби навколо цього чотиривірша походжають серед літньої спеки наступні строфи, які ми просто не бачимо — цього досить, решту пригоди можете собі домислити! А якщо ти його не домислиш, то йди гуляти — «не під силу тобі цей вірш»!  

«Помічники мисливців» ламають там тичини! «Тичини», як на мене, — найважливіше слово цього вірша. Не ясно, що вони роблять і чому це роблять, не зрозуміло, що саме вони тримають у руках. Від слова «тичини» вірш веде багатьма напрямами: у моєму випадку до села, де я тоді жив, у двори, повні дерев’яного мотлоху, і до мисливців у чеському лісі; а ще до 15 чи 16 століття, до картин Ієроніма Босха чи  Пітера Брейгеля, на яких відбуваються різні  нечіткі процедури, які нагадують невідомо що; до малюнка дитини, в якому  ніжність поєднана з невинністю та злим сном. А ще ця назва «Кульбаби»! Цей вірш міг би називатися «Олень» чи «Хорти» чи «Помічники». І щоразу це був би зовсім інший текст. І якщо він зрештою називається «Кульбаби», то ми зовсім не впевнені, чи й перші два рядки не відбуваються серед стебел цих жовтих квітів (які міняються місцями з очима хортів) і чи не дивимося ми на все очима бігунців.

Якщо коротко, «Кульбаби» були першим віршем, який я прочитав у своєму житті.

Ірина Забіяка і Олег Коцарев, перекладачі:

Один із головних чеських поетів сьогодення, беззаперечний живий класик, але заразом — літературний розбишака, що полюбляє ігри, іронію, легкий епатаж. Це все про Івана Верніша. В Україні його, мабуть, з огляду на вік і генерацію, називали б шістдесятником, але, звісно, наших шістдесятників він нагадує мало. Метафорично кажучи, посідає якесь серединне місце між ними й, скажімо, бітниками. Що ж, хіба не цікаво подивитися на ще один поетичний вимір другої половини бурхливого двадцятого століття? Тим паче, що й у двадцять першому Верніш успішно продовжує творити (чи пак гратися зі словами, дуріти — як він сам часто характеризує своє письмо, геть не патетично, та ще й додає, що коли б мати можливість почати життя наново, то ніколи не мав би діла до поезії), одержувати премії та потрапляти, наприклад, до антологій найкращих віршів року (є такий елемент літературної інфраструктури в маленькій десятимільйонній Чехії, крім того, в них практично в кожній книгарні є окрема поличка «Поезія»).

«Паспортне» ім’я поета — Йоганн, прізвище Верніш — німецького походження, його батько був етнічним німцем, а тому хлопець, який народився 1942 року, мав після війни проблеми. Він згадує, наприклад, про вчительку, яка на весь клас сказала: «Цей хлопець програв війну», — а потім люб’язно «дозволила» йому вчитися у класі серед чеських дітей. Відтоді, як казав сам поет, у ньому живе дух спротиву, і це добре видно з його життя та творчості.

У юності Верніш хотів бути художником, навчався у Карлових Варах у керамічному технікумі. Але поступово це заняття відійшло на другий план, хоча він і далі робив обкладинки, ілюстрації до частини своїх книг та книг друзів.

Експериментування поета з формою тривають постійно. Верніш говорить, що «головне, що мені подобається, це спробувати робити щось інакше. Не інакше, ніж це роблять інші, а інакше, ніж це досі робив я сам». Тому, наприклад, він пише тексти «закодованою» мовою, продукує неологізми, вживає просторіччя, «знижену» лексику. Поза формальними іграми, поезія Івана Верніша має низку головних тематичних мотивів, «наскрізних образів». Це, скажімо, «господа» — чеський бар, місце зустріч і розмов, особливий осередок життя, характерний саме для Чехії (ще більш особливим він був у комуністичні часи — розмови в господах стали мало не основним способом існування чеської інтелігенції); дорога — символ і подорожі, і втечі від реальності, від справжнього світу; смерть і кінець світу — не такі вже й трагічні у Верніша; сон — що дозволяє робити неможливе, дивакувато рухатись у часі й просторі, потрапляти до свідомості інших людей… Є й цікаві образи, котрих поет не розкриває однозначно та безсумнівно. Взяти хоч би «зимозамок», що дав назву одній зі збірок (в оригіналі — zimohrádek): важливий і загадковий образ химерного й казкового місця не від сього світу, чи то ідеального, чи жаского, чи просто вигаданого, ба навіть вибреханого.

Вірші Івана Верніша здебільшого сюжетні, це історії, можливо, автобіографічні, чи почуті, чи вигадані. Більшість із них написані верлібром, і в авторському виконанні вони звучать, як оповідки, розказувані друзям за кухлем пива. У багатьох збірках вірші сусідять із прозовими текстами, мікророманами, як називає їх автор.

Іван Верніш написав понад двадцять збірок. У сімдесятих і вісімдесятих роках його творчість, як і творчість багатьох найцікавіших чеських письменників, публікувалася нелегально — за кордоном та у самвидаві. Після Оксамитової революції він друкується регулярно, найновіші його збірки — «Із дробовиком під плащем» (S brokovnicí pod kabátem, 2014), «На березі» (Na břehu, 2014), «Що за дупа» (Jakápak prdel, 2015, спільно з Міхалом Шандою).

Крім власної творчості, Верніш має ще одне захоплення. Він видав чотири антології «іншої історії чеської літератури», до яких увійшли твори забутих і невідомих письменників. Так він намагається, за його власним формулюванням, повернути їм можливість жити і бути почутими. Верніш порушує проблеми пам’яті й мистецького канону. Він вважає, що поганих поетів взагалі не буває, просто кожен має знайти свого читача. Саме за видання цієї серії він отримав почесну нагороду Magnesia Litera (2013). У 2012 році поет став лауреатом Державної премії з літератури.

Представлені тут тексти — з різних книг Івана Верніша. Це і «Зимозамок» (1965), і «Подейкують» (1996), і «Дорога до Ашгабата» (1997), і «Трояндових квітів солодкий запах» (2002), і «Дурнувата поезія» (2002), і «Кораблі сажотруса» (2009), і «Нікуди» (2010), й «Із дробовиком під плащем» (2014) і інші видання. Тож український читач зможе скласти бодай побіжне уявлення про творчість «людини, котра пише», як називає себе Іван Верніш. У нас практично немає сумнівів: бодай щось вам та сподобається. Настільки багатогранним поетом є Верніш: ось він колючий, задерикуватий, п’яний і мало не панк, а ось уже напрочуд делікатний та ліричний. Десь простий, як двері, а десь зарозумілий і багатошаровий…

А ще хочеться вірити, що це видання стане кроком до розширення знайомства українського читача з сучасною чеською поезією і що надалі на вас чекають нові імена і нові тексти.