Автор книги Євген Спірін мріяв бути лікарем, але став санітаром і 5 років тягав трупи та виїжджав на місця подій. Морг — це надзвичайно цікаве місце, особливо якщо це луганський морг. Ось чоловік, що пив собі шампанське, та раптом удавився червоною ікрою і помер; ось гопник із села, який їздив на мотоциклі без шолому, а в голову йому влетів птах, та так, що пробив череп; а ось професор, який запрошував на вечерю бомжів, а потім вони самі ставали вечерею. Усе це й трохи більше автор бачив на власні очі, ретельно записував історії трупів, а також живих людей, з якими працював. Санітари, водії, лікарі, прокурори, міліція, спочатку було весело, а потім у місто прийшли «русскій мір» та війна. Трупів стало значно більше, а працювати стало складніше й небезпечніше. Попри все, люди не покинули Луганськ. Вони працювали далі й іноді йшли із життя разом з містом.

—Євген Cпірін:

Народився в кінці 80-х в Луганську, насправді  тоді він називався Ворошиловград, але в такому вигляді існувати йому залишалося недовго. Коли СРСР розвалився, мій дідусь, комуніст-атеїст, став набожним і вирішив мене хрестити в селі Іллірія. Там був старовинний храм, який дід відновив на гроші від приватизації заводу. А в храмі працював піп — отець Леонід. Він любив дві речі: гроші й коньяк. Хрещених для мене не знайшлося, тому на всі питання попа довелося відповідати самому. Коли він запитав, кого я обираю, Ісуса чи Сатану, мені, 4-річному, ці обидва персонажі ні про що не говорили, і я впевнено сказав: «Сатану». Так моє хрещення закінчилося. 

Мої батьки були лікарями, тому я вчився читати на книжках «Акушерство і гінекологія», «Анатомія людини» і, звичайно ж, атласу судової медицини. Там описували різні отрути, схеми удушення і жахи впливу струму на людський організм. Ще у мене був скарифікатор — штука, якою в лікарні проколюють палець для аналізу крові. Я проколов пальці спочатку всьому двору, а потім і району. Одним і тим самим інструментом. Але на Донбасі діти з дитинства їдять вугілля прямо з шахти, тому ніхто нічим не захворів. 

Я хотів бути лікарем, але мій батько того не хотів. Тому мене віддали до військової академії зі словами: «Навіть принц Гаррі навчається в кадетському корпусі». Принца з мене не вийшло, топтати чоботи радянських часів і їсти перловку без солі мені не сподобалося. У званні сержанта я звільнився і твердо вирішив стати філософом, тому що в академічній бібліотеці книг було мало, а найвеселішою була «Критика чистого розуму» Канта. Батя мої бажання не схвалив і сказав, що мені пора працювати. Тому я поступив до універу і влаштувався на 5 років у морг, на найбруднішу посаду — молодшої медичної сестри, тобто санітара. Я пиляв черепи, шив грудини й збирав по місту померлих. Коли ці щасливі роки скінчилися, я отримав диплом магістра філософії, але Луганськ вирішили назад зробити Ворошиловградом і повісили в центрі міста спочатку прапор СРСР, а потім і Росії. Мені це не подобалося, тому мене забрали на підвал, де пояснили принципи нового життя і дали 24 години, щоби залишити місто. Я сів у поїзд і більше ніколи туди не повертався. Весь цей час я писав одну й ту саму книгу: про морг і про те, як східне місто перетворилося на пекло, коли морг вийшов назовні. Сподіваюся, що колись Луганськ прийде до тями і вилікується, а морг знову зменшиться до розмірів лікарні.